Кузнецовський міський суд Рівненської області

27 листопада 2018, 09:02

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа № 202/4494/16-ц

Провадження № 14-318цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача СитнікО.М.,

суддів: Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»);

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року в складі судді Волошина Є. В. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року у складі колегії суддів Пономарь З. М., Баранніка О. П., Посунся Н. Є.

у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором

УСТАНОВИЛА:

У липні 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 85 020,01 доларів США, з якої: 12 939,78 доларів США - заборгованість за кредитом, 27 420,32 доларів США - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 44 659,91 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 20 липня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 16 тис. доларів США, зі сплатою 17 % річних, терміном до 20 липня 2012 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором 20 липня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання ним вказаного кредитного договору.

Також позивач вказував, що 02 грудня 2010 року заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 16 904,72 долари США (еквівалент 135 037,76 грн).

Вищевказане рішення суду набрало законної сили та відповідачами не виконано, внаслідок чого станом на 07 червня 2016 року існує заборгованість за кредитним договором у розмірі 68 115,29 доларів США, з яких: 24 316,53 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитними коштами та 43 798,76 доларів США - пеня за порушення умов кредитного договору, яку ПАТ КБ «ПриватБанк», уточнивши позовні вимоги, просило стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 48 633,06 долари США, з яких: заборгованість за відсотками за користування кредитом у розмірі 24 316,53 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором у розмірі 24 316,53 доларів США (еквівалент 1 214 853,84 грн). В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві.

Відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), місцевий суд, врахувавши те, що розмір неустойки більш ніж у двічі перевищує суму процентів за користування кредитом, а також відсутність підтверджень про настання негативних наслідків внаслідок прострочення виконання зобов'язання відповідачкою, зменшив суму пені, нараховану за вказане порушення умов кредитного договору до 24 316,53 доларів США, що відповідає розміру заборгованості за несплаченими процентами за користування кредитними коштами.

Крім того, відмовляючи у позові до ОСОБА_4, суд першої інстанції дійшов висновку, що звернувшись у березні 2010 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, ПАТ КБ «ПриватБанк» змінило строк виконання зобов'язань за спірним кредитним договором, а тому на момент пред'явлення зазначеного позову (червень 2016 року) порука ОСОБА_4 припинилася на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України в зв'язку із закінченням п'ятирічного строку її дії, встановленого в договорі поруки.

ПАТ КБ «ПриватБанк» оскаржило в апеляційному порядку зазначене рішення місцевого суду в частині відмови у позові до ОСОБА_4

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року в оскаржуваній частині залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції в цій частині без змін, указав на те, що в разі невиконання грошового зобов'язання, в тому числі й на підставі рішення суду, на повторну вимогу кредитора до поручителя поширюються положення частини четвертої статті 559 ЦК України.

У травні 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення у частині відмови у задоволенні його позову до ОСОБА_4 скасувати й ухвалити у цій частині нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Доводи касаційної скарги

Касаційну скаргу мотивовано тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених як умовами договору, так і ЦК України.

Крім того, заявник вказує на те, що частина четверта статті 559 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується, оскільки наявне судове рішення про задоволення вимог кредитора, у тому числі до поручителя, що підтверджує своєчасне пред'явлення вимог до нього.

При цьому ПАТ КБ «ПриватБанк» посилається на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 23 вересня 2015 року (справа № 6-1206цс15), від 03 лютого 2016 року (справа № 6-2017цс15) та від 25 травня 2016 року (справа № 157цс16), які судами попередніх інстанцій не враховані під час розгляду даної справи.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

У травні 2018 року зазначену справу передано до Верховного Суду.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду, а ухвалою від 20 червня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що предметом цього спору є застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України щодо припинення поруки у зв'язку зі зверненням кредитора з вимогою до поручителя з порушенням встановленого законодавством або договором поруки строку, при наявності преюдиційного рішення суду про задоволення вимог кредитора до поручителя.

Верховний Суд України у постановах від 26 листопада 2014 року (справа № 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа № 6-2017цс15), від 06 липня 2016 року (справа № 6-1199цс16) за подібних правовідносин і фактичних обставин висловив правову позицію про те, що судове рішення, що набрало законної сили, є обов'язковим до виконання відповідно до положень статті 129 Конституції України, статей 553, 559 ЦК України. При ухваленні судом рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя, стягнення з останнього кредитної заборгованості, необхідно встановлювати обставини щодо дійсності поруки, що є підставою для задоволення таких вимог. Оскільки рішенням суду, що набрало законної сили, задоволені вимоги кредитора до поручителя, тому підстав для застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України при новому позові до поручителя немає.

Разом із тим Верховний Суд України упостанові від 18 листопада 2015 року (справа № 6-1779цс15) у справі за позовом кредитора до поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором по суті відійшов від зазначеної вище правової позиції та зробив висновок, що у зв'язку з порушенням боржником виконання зобов'язання за кредитним договором кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право дострокового стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, тобто змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому повинен був пред'явити позов до поручителя протягом строку, встановленого договором поруки, починаючи від дати судового рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя. Проте кредитор з даним позовом звернувся до поручителя поза межами трирічного строку, встановленого договором поруки, тому відповідно до положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припинилась.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в своїй ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вказав про те, що ухвалюючи зазначене вище судове рішення, Верховний Суд України не зазначив про відступлення від раніше прийнятої правової позиції (частина перша статті 360-7 ЦПК України), що призвело до того, що правові позиції Верховного Суду України у наведених вище постановах при однакових фактичних обставинах і подібних правовідносинах зводяться до протилежних висновків. Так, в одному випадку Верховний Суд України дійшов висновку, що після ухвалення рішення про стягнення на користь банку кредитної заборгованості з поручителя порука вже не може бути припинена, а в іншому випадку - може бути припинена, оскільки необхідно по-новому обчислювати строк пред'явлення вимог до поручителя після ухвалення рішення суду.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди погодились із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 18 листопада 2015 року (справа № 6-1779цс15), та дійшли висновку про те, що судове рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя не виключає необхідність додержання банком положень частини четвертої статті 559 ЦК України щодо строку звернення з вимогою до поручителя при його новому зверненні до суду про стягнення заборгованості за цим кредитним договором за новий період після ухвалення рішення суду про стягнення з нього кредитної заборгованості.

З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Крім того, колегія суддів зазначила, що однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед закономта правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судудійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди встановили, що 20 липня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 2007-140, за умовами якого останній надано кредит у розмірі 16 тис. доларів США зі сплатою 17 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів не пізніше 20 липня 2012 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором 20 липня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладено договір поруки № 2007/140, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором.

ПАТ КБ «ПриватБанк» у березні 2010 року зверталося до суду з позовом про дострокове солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника ОСОБА_3 та поручителів: Товариства з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус» (далі - ТОВ «УФА «Верус»), ОСОБА_5 та ОСОБА_4

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 грудня 2010 року стягнуто солідарно на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 135 037,76 грн, а також з ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ТОВ «УФА «Верус» 200,00 грн заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року.

Також судами попередніх інстанцій з'ясовано, що вказане рішення місцевого суду не виконане та заборгованість за спірним кредитним договором відповідачами не сплачена.

У зв'язку з існуванням станом на 07 червня 2016 року непогашеної заборгованості за кредитним договором, ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя 68 115,29 доларів США, з яких 24 316,53 доларів США - передбачені договором несплачені проценти за користування кредитними коштами та 43 798,76 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання його умов.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права», Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року (справа № 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа № 6-1199цс16), з огляду на таке.

У постанові від 26 листопада 2014 року (справа № 6-75цс14) Верховний Суд України не погодився із висновком суду касаційної інстанції про припинення поруки ОСОБА_1 на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України з огляду на наявність ухвали апеляційного суду в іншій справі, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції про стягнення кредитної заборгованості, в тому числі з ОСОБА_1, і в якій зазначено, що підстав для висновку про пропущення банком строку на пред'явлення вимоги до поручителя немає, що в свою чергу виключає визнання поруки припиненою в подальшому.

Таких самих висновків дійшов Верховний Суд України і в постановах від 03 лютого 2016 року (справа № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа № 6-1199цс16), де крім іншого вказано, що за наявності рішення суду, яке набрало законної сили, яким задоволені вимоги кредитора до поручителя, підстав для застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України немає.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Виконання зобов'язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України).

Частиною другою статті 548 ЦК України встановлено, що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Тобто, за виключенням гарантії (стаття 562 ЦК України), лише дійсні вимоги можуть бути забезпечені.

Частинами першою, другою статті 553 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до частини першої, другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Тобто порука є додатковим (акцесорний) способом забезпечення виконання зобов'язань, а тому такі правочини щодо встановлення забезпечення матимуть юридичне значення тільки тоді, коли мають юридичну силу основні зобов'язання.

Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Пунктом 1.3 кредитного договору встановлено строк повернення кредиту, процентів і винагороди згідно із графіком повернення кредиту, процентів, винагороди (додаток № 1 до даного договору), але не пізніше 20 липня 2012 року.

Згідно із пунктом 2.3.9 кредитного договору при настанні подій, передбачених у п. 2.3.3 цього договору, зокрема порушення позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених умовами цього договору, в тому числі порушення цільового використання кредиту, банк має право стягнути кредит до настання строків, визначених п. 1.3 цього договору, в тому числі шляхом звернення стягнення на заставлене майно, а також реалізувати свої вимоги, що випливають з цього договору, за рахунок іншого майна позичальника, його гарантів і поручителів, відповідно до чинного законодавства.

Згідно з пунктами 2, 4 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язків за кредитним договором у тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. У випадку невиконання боржником обов'язків за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Пунктом 12 цього договору поруки визначено, що строк, у межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або законного інтересу за цим договором, встановлюється протягом 5 (п'ять) років.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Умовами спірного кредитного договору встановлено щомісячну сплату (до 20-го числа) процентів за кредитом у розмірі 17 % річних на суму залишку заборгованості за кредитним договором, який наданий до 20 липня 2012 року включно (пункт 4.1 цього договору).

Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Також поряд із порукою, за своєю правовою природою акцесорним характером володіє і неустойка, яка, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов'язання.

При цьому згідно із пунктом 4.3 кредитного договору на випадок порушення позичальників строків повернення кредиту сторони погодили сплату збільшеної процентної ставки у розмірі 32 % річних в дату сплати процентів, зазначену вище, а також сплачу винагороди, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків відповідно до порядку та строків, зазначених у кредитному договорі.

ПАТ КБ «ПриватБанк» використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, звернувшись у березні 2010 року до суду із позовом про примусове солідарне стягнення цих коштів у судовому порядку із боржника ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_4

Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк».

Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Саме такі висновки містяться у постановах ВеликоїПалати Верховного Суду від 28 березня 2018 року (справа № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року (справа № 14-154цс18).

Велика Палата Верховного Суду, враховуючи встановлену законодавцем правову природу поручительства, як додаткового (акцесорного) зобов'язання до основного договору та пряму залежність від його умов, вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року (справа № 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа № 6-1199цс16) про презумпцію чинності поруки та неможливість її припинення на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, оскільки таке рішення саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору. А тому на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки.

Оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» вимог про стягнення з поручителя сплати встановленого індексу інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, а також трьох процентів річних від простроченої суми на підставі положень статті 625 ЦК Українине заявляв, Велика Палата Верховного Суду вважає, що із рішень судів попередніх інстанцій необхідно виключити посилання на пропуск позивачем визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України строку для пред'явлення вимог до поручителя та припинення поруки ОСОБА_4, у зв'язку із чим рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають зміні із зазначенням про відмову у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з відсутністю підстав для його задоволення.

В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються.

За змістом статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Керуючись статтями 141, 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року змінити, виключити із судових рішень посилання на частину четверту статті 559 Цивільного кодексу України.

Вказати, що позов Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у вигляді передбачених договором процентів за користування кредитними коштами та пені за несвоєчасне виконання умовкредитного договору не підлягає задоволенню з підстав, викладених у мотивувальній частині.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. СитнікСудді: С. В. Бакуліна Н. П. ЛященВ. В. Британчук О. Б. Прокопенко

Д. А. Гудима Л. І. Рогач

В. І. Данішевська І. В. Саприкіна

О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко О. Г. Яновська

Л. М.Лобойко