Кузнецовський міський суд Рівненської області

23 квітня 2019, 09:44

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2019 року

м. Київ

Справа № 2-23/2008

Провадження № 14-67свц19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача СитнікО.М.,

суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н.П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю секретаря Гогуся В. О.

та учасника справи відповідача ОСОБА_3,

розглянула у судовому засіданні

заяву ОСОБА_4, ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами

рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвали Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Хоростківського професійного сільськогосподарського ліцею, ОСОБА_3 про визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування моральної шкоди

з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, та

УСТАНОВИЛА:

У листопаді 2007 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що у 1979 році дирекцією Хоростківського професійного сільськогосподарського ліцею (далі - Ліцей) їм надано для проживання службове приміщення - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (далі - перша квартира).

У 1992 році Хоростківською міською радою позивачам видано ордер на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 (далі - друга квартира).

Позивачі зазначали, що протягом 20 років, у тому числі після звільнення у 2002 і 2005 роках, вони проживали у першій квартирі, а їхні діти - у другій квартирі.

30 січня 2007 року, у період перебування позивачів за межами України, відповідно до протоколу № 7 профспілкових зборів працівників Ліцею першу квартиру надано для проживання ОСОБА_3 Замки на дверях першої квартири було зміненота проведено опис майна позивачів.

Позивачі вважали, що при вселенні ОСОБА_3 у спірне житлове приміщення порушено вимоги статей 52, 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), тому просили:

? скасувати протокол № 7 профспілкових зборів працівників Ліцею від 30 січня 2007 року;

? зобов'язати адміністрацію Ліцею та ОСОБА_3 повернути належне їм майно, що знаходилося у першій квартирі;

? виселити із зазначеної квартири ОСОБА_3 із сім'єю, вселивши до неї позивачів;

? стягнути з Ліцею 25 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року у задоволенні позову ОСОБА_4, ОСОБА_5відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що із часу одержання позивачами у порядку поліпшення житлових умов житлового приміщення - другої квартири і вселення до неї договір найму попереднього житлового приміщення відповідно до статті 107 ЖК УРСР вважається розірваним.

Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року прийнято відмову ОСОБА_4, ОСОБА_5 від позовних вимог у частині скасування протоколу № 7 профспілкових зборів працівників Ліцею від 30 січня 2007 року, виселення ОСОБА_3 зі спірної першої квартири та вселення позивачів до цієї квартири. Скасовано в цій частині рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, провадження у справі в цій частині позовних вимог закрито.

Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5 відхилено. Рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року у частині позовних вимог про зобов'язання повернути майно та відшкодувати моральну шкоду залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції керувався тим, що, отримавши житло у 1992 році та заселивши його, позивачі втратили право користування попереднім житловим приміщенням, тому суд першої інстанції зробив правильний висновок, що перебування майна позивачів у цьому приміщенні не може свідчити про набуття ними права користування квартирою.

Ухвалою Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5, ОСОБА_4 на рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року на підставі пункту 5 частини третьої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), оскільки касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

05 лютого 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_4, ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвали Апеляційного суду Тернопілдьської області від 03 червня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України, а саме у зв'язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судом.

Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_4, ОСОБА_5 посилаються на рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі «Саган проти України», ухвалене за результатами розгляду заяви № 60010/08.

Заявники просили скасувати рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року, ухвалу Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або розглянути справу по суті.

Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень

У заяві про перегляд судових рішень, постановлених судами України у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Ліцею, ОСОБА_3 про визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування моральної шкоди, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зазначили, що рішенням ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі «Саган проти України», ухваленим за результатами розгляду заяви № 60010/08, установлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами.

Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2019 року відкрито провадження у зв'язку з виключними обставинами у цивільній справі № 2-23/2008.

На виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2019 року Міністерство юстиції України 25 лютого 2019 року направило суду копію автентичного перекладу українською мовою рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі «Саган проти України», яке 23 січня 2019 року набуло статусу остаточного.

Позиція Великої ПалатиВерхового Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.

З урахуванням видів судових рішень предметом перегляду є судові рішення, передбачені частинами першою, третьою - п'ятою статті 258 ЦПК України, а саме рішення, постанови, ухвали та судові накази.

При зверненні із заявою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 посилалися на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судових рішень, ухвалених судами України при розгляді зазначеної справи, і розгляд таких заяв є компетенцією Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 425 ЦПК України.

Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства.

Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.

У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.

Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.

Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.

Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв'язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судомлише за наявності таких умов:

1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи або які унеможливлювали судовий розгляд;

2) ці рішення національних судів України набрали законної сили;

3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ);

4) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) констатовано порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;

5) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні контролю за виконанням судових рішень;

6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника;

7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі № 14-12звц18, від 28 березня 2018 року у справі № 14-46звц18, від 17 квітня 2018 року у справі № 14-3звц18.

У справі, яка переглядається, рішенням ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі «Саган проти України» (далі - Рішення) визнано прийнятною скаргу ОСОБА_4 та встановлено порушення національними судами статті 8 Конвенції у частині щодо проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири та неприйнятною у частині щодо виселення заявниці з першої квартири.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пунктах 49, 50 Рішення ЄСПЛ зазначив, що Уряд України (далі - Уряд) не заперечував застосовність статті 8 Конвенції у цій справі. Зокрема, Уряд не стверджував, що на момент оскаржуваного проникнення перша квартира не була «житлом» у розумінні цього положення.

З огляду на це ЄСПЛ вважав, що обставини справи вимагають від нього розгляду конкретних деталей у зв'язку із цим.

Національні суди встановили, що з 1992 року ОСОБА_4 та її чоловік незаконно проживали у першій квартирі. Крім того, на момент оскаржуваного проникнення заявниця та її чоловік, які з професійних причин виїхали за кордон, зупинялися у квартирі не більше одного разу на рік, коли поверталися до України на відпочинок. Отже, ця квартира більше не була їхнім основним місцем проживання, але в якомусь сенсі була їхнім додатковим місцем проживання (пункт 51 Рішення).

Згідно з пунктом 52 Рішення поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв'язку із зазначеним місцем (див., наприклад, пункт 141 рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, та наведені у ньому посилання).

Установлено, що заявниця та її чоловік постійно проживали у першій квартирі понад двадцять років і продовжували користуватися нею після свого від'їзду за кордон, що підтверджується тим, що вони зупинялись у квартирі, коли поверталися до України, довірили ключі сусідці, щоб вона доглядала за квартирою на час їхньої відсутності, а також тим, що їхні меблі та інше належне їм майно зберігалось у зазначеній квартирі. Отже, вони мали зв'язок з цією квартирою, який тривав і на момент оскаржуваного проникнення.

У пункті 53 Рішення ЄСПЛ встановив, що повністю мебльоване та обладнане додаткове місце проживання, яке використовується, зокрема, як будинок для відпочинку, може розглядатися як житло у розумінні статті 8 Конвенції (див., наприклад, ухвалу від 26 лютого 2008 року щодо прийнятності заяви у справі «Фегершельд проти Швеції», заява № 37664/04, та наведені у ній посилання). Крім того, за аналогічних обставин ЄСПЛ визнав, що хоч зв'язок між особами та квартирою, у якій вони іноді залишались, був меншим, ніж між особами, які постійно проживали у квартирі, відсутність можливості потрапити до неї становила втручання у їхнє право на повагу до «житла» (див., наприклад, пункти 54 та 55 ухвали від 11 лютого 2012 року щодо прийнятності заяви у справі «Лазаренко та інші проти України», заява № 27427/02).

Отже, на дату оскаржуваного проникнення перша квартира була «житлом» ОСОБА_4 у розумінні статті 8 Конвенції (пункт 54 Рішення).

У пунктах 58, 59 Рішення ЄСПЛ підкреслив, що проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири становило «втручання» у право заявниці на повагу до її житла. Цей факт не оскаржувався сторонами.

ЄСПЛ також зазначив, що рішення про таке проникнення прийнято на зборах адміністрації Ліцею та профспілкового комітету Ліцею, який є компетентним органом Ліцею щодо прийняття рішення про надання належних йому квартир. У зв'язку із цим була створена комісія у складі директора Ліцею, дільничого інспектора, депутата та представника міської ради для проведення інвентаризації майна, яке знаходилося у квартирі, перевезення його до приміщення Ліцею та поміщення під ключ. Проникнення 22 лютого 2007 року було наслідком дій цих осіб, до яких приєдналися заступник директора Ліцею та член профспілки працівників Ліцею.

Тому рішення про вжиття таких дій та їхнє фактичне виконання пов'язані з представниками державних органів, які у такий спосіб мали намір втрутитися у виконання їхніх обов'язків (пункт 60 Рішення).

У пунктах 61 - 63 Рішення ЄСПЛ зробив висновок, що оскаржуване втручання є діями «державної влади» у розумінні другого абзацу статті 8 Конвенції. Отже, доцільно розглянути скаргу з огляду на негативні зобов'язання, які це положення надає державам: таке втручання порушує статтю 8 Конвенції, якщо тільки воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує одну або кілька законних цілей відповідно до другого абзацу цього положення і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для її або їхнього досягнення (див., наприклад, пункти 41 та 42 рішення від 22 лютого 2018 року у справі «Лібер проти Франції», заява № 588/13).

ЄСПЛ нагадав, що формулювання «згідно із законом» вимагає перш за все, щоб оскаржуваний захід мав підґрунтя у національному законодавстві (див., наприклад, серед багатьох інших, пункт 38 рішення від 09 грудня 2004 року у справі «Ван Россем проти Бельгії», заява № 41872/98, та пункт 56 рішення від 05 липня 2012 року у справі «Головань проти України», заява № 41716/06).

Стаття 30 Конституції України передбачає, що проникнення у житло допускається не інакше як за вмотивованим рішенням суду, додаючи, що у невідкладних випадках або, зокрема, з метою врятування майна законом може передбачатися інший порядок проникнення до житла.

Проте у цій справі проникнення 22 лютого 2007 року не ґрунтувалося на попередньому судовому рішенні, а Уряд не стверджував про застосування конкретного винятку із законодавства.

У національних судах заявниця наводила аргумент щодо незаконності проникнення з огляду на статтю 30 Конституції України, однак цей аргумент не був розглянутий.

Зокрема, з мотивувальної частини ухвали Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року не вбачається, що суд вважав обставини справи такими, що становили передбачений законодавством виняток, який дозволяв би діяти без попереднього судового рішення. Крім того, посилаючись на статтю 30 Конституції України та оскаржуючи, зокрема, той факт, що суди, які розглядали справу, не розглянули питання законності проникнення 22 лютого 2007 року, заявниця та її чоловік подали касаційну скаргу, яка, однак, була залишена без задоволення (див. пункти 30 та 31 Рішення).

Отже, вбачається, що національні суди взагалі не розглянули питання законності проникнення.

Таким чином, проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири не мало правової підстави у національному законодавстві. Його здійснено не «згідно із законом» у розумінні статті 8 Конвенції, що достатньо для того, щоб зробити висновок про порушення цього положення.

У пункті 71 Рішення ЄСПЛ зазначив, що оскільки заявниця не оцінила розміру матеріальної шкоди, компенсації за яку вона вимагала, та не надала матеріалів, які б дозволили її розрахувати, ця вимога не може бути задоволена. Проте ЄСПЛ визнав за доцільне присудити заявниці 4500,00 євро як відшкодування моральної шкоди.

Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законами України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) та від 02 червня 2016 року № 1404-VIII«Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 1 Закону № 3477-IV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Згідно з абз. 2 частини третьої статті 429 ЦПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.

У даному випадку ЄСПЛ констатував, що національні суди при розгляді справи не встановили фактичних обставин справи щодо законності проникнення 22 лютого 2007 року до житла ОСОБА_4 та її чоловіка, не надали оцінки доказам сторін та не врахували усіх доводів, що спричинило порушення прав заявниці.

У рішенні від 11 січня 2007 року у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» ЄСПЛ зазначив, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою ЄСПЛ (справи «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України»), з якої вбачається, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.

Загальні вимоги до судового рішення були передбачені у статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах, згідно з якою рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до вимог частин третьої та четвертої статті 212 ЦПК України у вказаній редакції обов'язком суду є оцінка належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Ця вимога корелюється з вимогами статті 214 ЦПК України у вказаній редакції, що при ухваленні рішення суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовано вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджені. Крім того, суд зобов'язаний розглянути усі позовні вимоги й ухвалити відповідне рішення.

Цих вимог при ухваленні судових рішень дотримано не було.

З огляду на викладене та на обставини справи суд повинен вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; всебічно й повно дослідити обставини справи, тобто виконати дії, які суд касаційної інстанції не уповноважений здійснювати. Тому судові рішення у справіпідлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись підпунктом 3 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення», статтями 259, 268, 272, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву ОСОБА_4, ОСОБА_5 про перегляд судових рішень Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами задовольнити.

Рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Гусятинського районного суду Тернопільської області.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. СитнікСудді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко

С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук Л. І. Рогач

Д. А. Гудима І. В. Саприкіна

В. І. Данішевська О.С. Ткачук

О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич

Л. М. Лобойко О. Г. Яновська